М. мальбранш про гносеологічний зміст категорії «відношення»



Pdf көрінісі
Дата02.04.2019
өлшемі178.8 Kb.

 

 

ВІСНИК НТУУ ―КПІ‖. Філософія. Психологія. Педагогіка. Випуск 



1

’20


10 

22

 



УДК

 141.132:141.21 

 

М.МАЛЬБРАНШ ПРО ГНОСЕОЛОГІЧНИЙ ЗМІСТ 

 

КАТЕГОРІЇ «ВІДНОШЕННЯ»

 

А.О.Довгань 

 

кандидат філософських наук, доцент

  

Тернопільського

 

національного

 

технічного

 

університету

 

імені

 

І.Пулюя 

 

 

У  статті  аналізується  поняття  «відношення»  протягом  усієї  історії  розгортання  філософського 

знання . Увага акцентується саме на трактуванні цього поняття М.Мальбраншем.

 

 



Ключові слова:

 

відношення, істина, гносеологічний оптимізм, віра, розум, воля, чуттєве пізнання. 



 

 

Філософія завжди була і є тим типом куль-



тури духовної діяльності, якою пізнаються осно-

вні «проблемні ситуації» відношення людини до 

суспільства і світу. Філософія сформувалась на 

основі виділення відношень людської свідомості 

до об’єктивного, зовнішнього світу, мислення до 

буття, «Духа» до «природи» як особливого пре-

дмета  пізнання.  Тим  самим  предметом  філо-

софського  пізнання  постає  не  питання  про  від-

ношення, а саме відношення людської свідомо-

сті до зовнішнього світу і навпаки. І поява нових 

філософських  парадигм  постмодерністського 

гатунку  зовсім  не  свідчить  про  наукову  вичерп-

ність  попередніх  мислительних  моделей  відно-

шення  «людина

-

світ»,  таких,  які  базуються  на 



парадигмах  онтологізму,  епістемологізму,  пара-

дигмі існування, екзистенційності, тощо.

 

Предметом філософії виступає відношення 



«людина

-

світ»  як  відношення  універсальне,  та-



ке,  що  містить  в  своєму  гносеологічному  лоні 

відношення  «свідомість–буття».  «Своєрідність 

об’єкта  філософського  пізнання

 



 

зазначає 

В.Шинкарук,

 



 

полягає в тому, що він представ-

ляє собою єдність свідомості /мислення/ в його 

відношеннях до об’єктивного світу, об’єктивного 

світу до свідомості (мислення)» [

10, 22

]. Розгляд 

«предмета  філософії»  у

 

контексті  історико



-

філософського  процесу  зміни  пізнавальних 

«проблемних  ситуацій»  актуалізує  компаратив-

ний аналіз  історичного розгортання  філософсь-

ких  принципів  гносеологічного  відношення  лю-

дини  до  світу  як  середовища  пізнаваних  і  непі-

знаваних  істин.  В  контексті  такого  підходу  ми

 

статті  поставили



 

завдання  визначити  роль  по-

няття  «відношення»  в  побудові  системи  прин-

ципів  пошуку  істини  французьким  філософом 

Х

V

ІІ



 

 



Х

V

ІІІ ст.ст. М.Мальбраншем. 



 

Поняття  «відношення»  протягом  усієї  істо-

рії розгортання філософського знання з давнос-

ті до Х


V

ІІІ ст. викликало не просто гносеологічну 

цікавість  мислителів.  Воно  виконувало  в  різних 

пізнавальних  системах  неоднозначну  роль  в 

пошуку  відповіді  на  споконвічні  питання,  що 

хвилювали  людину.  Співвідношення  даного  по-

няття з іншими в категоріальній структурі гносе-

ології не раз досліджувались в історії філософії 

(Аристотель,  Дж.Локк,  Г.Лейбніц,  Г.Гегель, 

Т.Гоббс,  І.Кант,  І.Кондільяк)

1



Продовження 



демонстрації  пізнавальної  уваги  до  даної 

філософської  категорії  ми  знаходимо  в  по-

дальших розробках мислителів XX ст. та те-

перішнього  часу  (Є.Андрос,  Є.Бист

-

рицький, 



В.Чорноволенко, 

П.Копнін, 

В.Шин

-

карук, 



М.Попович,  А.Лой,  М.Яценко,  В.Іва

-

нов, 



М.Тарасенко, 

М.Осипчук, 

І.Молчанов, 

В.Табачковський,  С.Кримський,  В.Ярошо

-

вець, Л.Маньковський, І.Новік, В.Тугарінов). 



 

Відношення  є  способом  буття  речей, 

явищ  і  процесів  природи,  суспільства  і  мис-

лення та практичної діяльності людини. Речі 

не  існують  поза  відносин  з  іншими  речами. 

Річ проявляє себе , свою сутність через від-

повідне  відношення  з  іншою  річчю.  Відно-

шення є по суті буття речі, немає 

 

відношен-



ня

 



 

немає буття. В античній філософії буття 

речей стало предметом аналізу в контексті їх 

онтологічного  змісту. І вже в  Аристотеля по-

няття «відношення» набуло того філософсь-

кого статусу, який у Х

V

ІІІ ст. піддавався кри-



тиці  М.Мальбраншем.  Відношення  як  спів-

відношення  речей  проявляється  через

 

їх 


взаємне  визначення,  обмеження,  через  про-

яв власної природи кожної з речей. Для здій-

снення відношення  потрібно, говорить  Арис-

тотель,


 

 



найменше

   


дві 

 

речі.  «Соотнесен-



ное  –

 

это  то,  о  чем  говорят,  что  то,  что  оно 



есть, оно есть в связи с другим или находясь 

в  каком


-

то  ином  отношении  к  другому,  как 

например,  одна  гора  называется  большой  в 

сравнении  с  другой…» 

[1

,  66].  В  онтології 

Аристотеля розрізняються дві сфери сущого: 

буття в можливості та буття в дійсності, здій-

сненності, іншими словами, потенційно суще 

та  актуально  суще.  «У  пустоты  нет  никакого 

отношения, в  каком ее превосходило бы те-

ло, так же как и ничто не находится ни в ка-

                                                           

1

 



Ми  свідомо  обмежили  ретроспективний  перелік  мис-

лителів до XX ст., які займались аналізом категорії «від-

ношення». В протилежному випадку цей список, набра-

вши  форми  «дурної  нескінченності»  демонстрував  би 

вихід  огляду  літератури  за  межі  даної  дослідницької 

статті.


 

 

 

ВІСНИК НТУУ ―КПІ‖. Філософія. Психологія. Педагогіка. Випуск 



1

’20


10 

23

 



ком отношении к числу» [

3

, 140]. Причому все в 

природі здійснюється  через рух, але не хаотич-

но,  а  згідно  існуючому  в  ній  порядку,  оскільки 

природа

 



 

причина  порядку  для  всіх  речей.

 

«Бесконечное не стоит ни в каком отношении к 



бесконечному,  тогда  как  всякий  порядок  есть 

отношение» [



3, 224]. 

Головний  смисл  відношення  як  способу 

буття  речей  Аристотель  розкриває  через  зале-

жність. Оскільки залежність між ними може тра-

ктуватись  об’єктивно  та  суб’єктивно,  тобто  як 

залежність процесів, явищ, предметів з їх влас-

тивостями  від  інших  процесів,  явищ,  предметів 

та  їх  властивостей  в  реальному  світі,  або  як 

прерогатива суб’єктивного сприйняття світу ми-

сленням,  то  в  історії  філософії  ми  зустрічаємо 

різне  трактування сутності відношення. Аристо-

тель  же  намагався  в  своїх  працях  показати  не 

тільки онтологічну  форму залежності, але й ви-

значити логіко

-

гносеологічний зміст відношення, 



чого  не  побачив  М.Мальбранш.  Будучи  раціо-

налістом,  він  звісно,  не  міг  прийняти  онтологіч-

ність  відношення  як  сутнісну  ознаку  буття  істи-

ни, на якій вже наголошував Аристотель, хоча і 

не відкидає онтологічність відношення як ознаку 

буття природи. 

 

М.Мальбранш,  будуючи  свою  теолого



-

раціоналістичну  концепцію  гносеологічного  оп-

тимізму,  вказує,  що  розум  губиться  перед  від-

ношеннями  непорівнянних  речей  через  нескін-

ченні  відмінності,  що  існують  між  природніми 

тілами.  Людина  досягає  знання  лише  відповід-

ної  кількості  відмінностей  та  форм  буття  речей 

та  на  основі  отриманого  знання  припускає,  що 

ці форми не здатні збільшуватись чи зменшува-

тись, а значить речі не здатні змінювати в кіль-

кісному  вимірі  і  різномаїття  своїх  ознак.  Тому 

наявні  способи  пізнання  істини  як  відношення 

не  дають  об’єктивного  знання  про  неї. 

М.Мальбранш  надає  перевагу  чуттєвому  пі-

знанню  перед  розумом  в  осмисленні  реально

-

існуючих  предметів  природи  зв’язків  та  відно-



шень природних явищ: « ... если и можно поль-

зоваться своим разумом, чтобы смутно познать 

отношения  посторонних

 

тел  к  нашему  телу,  то 



все  же  вернее  пользоваться  для  этого  своими 

чувствами» [



5, 310].  

М.Мальбранш  цілком  свідомо  вводить 

принцип  предметно

-

практичного  здійснення  пі-



знавального  відношення  як  головний  в  прояві 

гносеологічного  оптимізму  людини.  Тому  ми  не 

можемо  погодитись  із  думкою  В.Свідерського, 

що  в  історії  філософії  найближче  до  розуміння 

онтологічного  аспекту  категорії  «відношення» 

підійшов  Г.Лейбніц  [



9

,  9].  Дійсно,  Г.Лейбніц  був 

переконаний,  що  відношення  безпосередньо 

пов’язане не з окремими об’єктами, а з тим, що 

є спільним для них, і тому воно може бути в рів-

ній мірі приписане кожному із них. «Обьясняет-

ся  это  характером  данного  отношения,  столь 

общего,  что  оно  может  подходить  также  и  к 

другим субстанциям» [

4, 228].  

М.Мальбранш  демонструє  нам  своє  ро-

зуміння  пізнавального  оптимізму  повсякден-

ності,  який  притаманний  пересічному  індиві-

ду.  Суттю  такого  оптимізму  є  предметно

-

практичний  аспект  пізнавальної  діяльності. 



Саме  ця  ознака  гносеологічного  оптимізму  є 

домінантною  в  розумінні  ним  єдино  вірного 

способу  осягнення  істини,  «а  потому,  чтобы 

с пользой закончить этот труд, я считаю се-

бя обязанным сказать, что самый короткий и 

самый  верный  метод  для  нахождения  исти-

ны и для соединения с Богом самым чистим 

и  совершенным  образом,  какой  только  воз-

можен,

 



 

это  жить,  как  подобает  истинному 

христианину,  точно  соблюдать  заповеди  ве-

чной  истины,  которая  соединилась  с  нами 

только  для  того,  чтобы  воссоединить  нас  с 

собою [


6, 595.].  

У

 



самій  же  «чистій»  пізнавальній  діяль-

ності  він  надає  перевагу  вірі  над  розсудком, 

«ибо  нам  лучще  прожить  в  неведении  не-

сколько лет, как это делают добродетельные 

люди,  в  неведении  известных  вещей  и  ока-

заться  в  один  момент  просвещенными  на-

всегда,  чем  естественными  путями  с  боль-

шим  прилежанием  и  трудом  приобретать 

весьма  несовершенную  науку,  которая  нас 

оставит  навеки  во  тьме»  [



6

,  595].  Н.Маль

-

бранш  цими  міркуваннями  засвідчив,  по



-

перше, наукову обмеженість свого розуміння 

ролі  предметно

-

практичної  діяльності  люди-



ни  та  її  активної  творчої  сторони,  звузивши 

життєдіяльність людини тогочасної  епохи  до 

важкої,  примітивної  фізичної  праці,  детермі-

нованої природніми циклами буття; по

-

друге, 


М.Мальбранш  не  розкрив  у

 

своїй  теорії 



суб’єктивних відношень активно

-

творчої ролі 



пізнавальної  діяльності,  обмежив  її  вірою, 

що,  безумовно  засвідчило  неповноту  суті

 

його гносеологічного оптимізму.



 

М.Мальбранш  не  часто  вживає  поняття 

оптимізм «відношення» у своїй головній пра-

ці «Разыскание истины», над якою працював 

практично  все  своє  життя.  Проте  протягом 

усього  логічно  послідовного за формою  роз-

криття в тексті цієї праці методу пошуку істи-

ни  ми  відчуваємо  методологічну  роль  прин-

ципу  відношення,  оскільки  за  його  допомо-

гою  цей  філософ  розгортає  систему  гносео-

логічних підходів, які на його думку, з одного 

боку  розкривають  основні  види  помилок,  що 

приводять до омани в пізнавальній діяльнос-

ті, а з іншого

 



 



приведуть до пізнання істини, 

тобто  пізнання  істини  відношення,  головним 

в  структурі  якого  є  взаємне  відношення  лю-

дини і Бога.

 

М.Мальбранш  розрізняє  відношення 



об’єк

-

тивної  реальності  і  суб’єктивні,  ті,  що 



 

 

ВІСНИК НТУУ ―КПІ‖. Філософія. Психологія. Педагогіка. Випуск 



1

’20


10 

24

 



породжені  пізнавальною  діяльністю  людини. 

«Существует  троякого  рода  отношения:  отно-

шения  одной  идеи  к  другой  идее,  отношение 

вещи к своей идее или идеи к своей вещи и от-

ношение  одной  вещи  к  другой  вещи»  [

7,  487]. 

Серед об’єктивних онтологічних відношень вио-

кремлює  як  самостійну  проблему  філософії  ті, 

що  фіксують  випадковість  зв’язків  між  предме-

тами  матеріального  світу.  М.Мальбранш,  виок-

ремленням саме випадкових відношень в само-

стійний  вид  із  різномаїття  відношень,  здійснив 

крок у розвитку уявлень людини про необхідно

-

випадкові  зв’язки  між  предметами,  речами, 



явищами  природи  чи  вчинками  соціальних 

суб’єктів  пізнання,  а  в  аспекті  нашого  дослі-

дження про роль необхідності та випадковості в 

осягненні  істини.  Відношення  між  предметами 

природи  (тілами

явищами  природи)  людина 



може  пізнавати  чуттєво.  Але  чуттєве  пізнання 

дає хибне знання про них завдяки чуттєвості чи 

свідомості, якщо можна назвати свідомістю від-

чуття  того,  що  відбувається  в  тілі  людини

-

суб’єкта  пізнавального  акту.  «Вещи  познаются 



через их идеи, когда они не умопостигаемы са-

ми  по  себе  или  потому,  что  они  телесны,  или 

потому,  что  они  не  могут  воздйствовать  на  ра-

зум или открываться ему» [



5, 287-288].  

М.Мальбранш  вказує,  що  філософи  ускла-

днюють та відвертають свій розум від істинного 

шляху  пізнання,  бо  займаються  предметами, 

що  мають  забагато  відношень  та  залежать  від 

багатьох  чинників  буття.  Для  прикладу  демон-

струє  хід  філософських  міркувань  Аристотеля. 

«Конечно  должно  иметь  большую  веру,  чтобы 

так верить Аристотелю, когда он дает нам лишь 

логические  доводы  и  объясняет  явления  при-

роды  лишь  смутными  понятиями  чувств»  [

7

259].  


М.Мальбранш  також  диференціює  відно-

шення  логіко

-

гносеологічного  порядку,  серед 



яких, на його думку вічними та незмінними є ті, 

що існують подібно до істин між людськими іде-

ями  та  Богом,  оскільки  йому  /Богу/  не  властиві 

зміни,  як  і  ідеям,  які  він  містить.  Тому  й  істини, 

що  існують  між  ідеями  божественної  сутності  є 

вічні та незмінні. М.Мальбранш стверджує, що є 

науки, здатні осягнути такі істини. «В арифмети-

ке, алгебре и геометрии рассматриваются лишь 

этого рода истины, ибо эти общие науки управ-

ляют всеми частными науками и содержат их в 

себе» [

6, 487].  

Раціональне  мислення  для  М.Мальбранша 

також  не  панацея  від  усіх  помилок  що  отриму-

ються в ході пізнавального процесу. Він вважає, 

що  розумне  мислення  лише  форма  сприйняття 

«ідей», яка детермінована самою психофізіоло-

гічною  організацією  тілесної  будови  людини. 

Людина  є  лише  біологічним  втіленням  божест-

венних  намірів,  і  їй  притаманні  ті  властивості 

сприйняття  що  і для  інших істот.  А розуму при-

таманні такі природні властивості, що не до-

зволяють  пізнавати  об’єктивно  світ  в  повно-

му обсязі його різномаїття. Такими властиво-

стями  М.Мальбранш  називає  індивідуальні 

можливості  розуму,  а  вони  не  безмежні  у 

своєму  прояві.  Крім  того,  розум  непостійний 

у  своїй  здатності  сприймати,  відображати 

світ.  Не  сприймає  новочасний  філософ

-

теолог  позитивно  мінливість  розуму  в  пі-



знанні світу, тому що, на його думку, ця вла-

стивість розсудку людини не дає можливості 

осягнути  вічні  божественні  істини.  Він  ще  не 

зумів  побачити  в  мінливості  індивідуальної 

свідомості ту загальну її особливість, яка за-

свідчує  здатність  розуму  відображати  світ 

активно. 

 

М.Мальбранш  лише  окреслив  «межі» 



прояву розуму, але не вказав, що розум має 

здатність  виходити  за  межі  критичного  мис-

лення,  лишати  сферу  чистої  схоластичної 

логіки та теорії пізнання. Сферу дії людсько-

го розуму він обмежив індивідуальним досві-

дом  пізнання.  «Разум  человеческий  подвер-

жен  заблуждениям  не  только  потому  что  он 

не  бесконечен  и  менее  обширен,  чем  расс-

матриваемые им предметы, как мы это толь-

ко  что  объяснили  в  двух  предшествующих 

главах; но также потому, что он непостоянен, 

в  его  действии  нет  никакой  устойчивости,  и 

он  не  может  долго  останавливаться  на  пре-

дмете,  чтобы  разглядеть  его  весь  в  целом» 

[7

, 261]. Причину нестабільності пізнавальної 

здатності  розуму  він  вбачає  в  регуляторній, 

детермінуючій  ролі  людської  волі.  Дією  лю-

дини  керує  воля  і  саме  вона  направляє  пі-

знавальну  увагу  людини  на  ті  предмети,  які 

сама  обирає  і  які  любить  саме  вона.  В  цих 

його  думках  знову  засвідчується  прихована 

випадковість  як  чинник  конкретних  дій  розу-

му.  Воля  вступає  в  суперечність  із  розумом, 

який  інколи  зосереджується  на  вічних,  абст-

рактних істинах, сама ж вона постійно штов-

хає шукати ті предмети, які любі їй (волі), які 

здатні задовольнити її бажання та

 

зробити її 



щасливою.  Проте  забаганка

 

волі  не  має  зу-



пину,  вона  постійно  то  згасає,  то  спалахує 

знову і знову і примушує розум задовільняти 

ті  бажання  волі,  які  їй  здаються  свідченням 

благодаті.  Розум  у  М.Мальбранша  є  підпо-

рядкована  сутність,  над  якою  домінує  чуттє-

вість. Саме ж чуттєве пізнання не дає істин-

ного знання. 

 

Так  М.Мальбранш  замикає  коло  пізна-



вальних можливостей  людини  для обгрунту-

вання головної тези своєї філософської кон-

цепції істини

 



 

людина з усім притаманним їй 

пізнавальним потенціалом неспроможна ося-

гати  істини  тими  засобами,  які  виробило 

людство і які воно сформувало в здатностях 

людини на чуттєвому та раціональному рівні 



 

 

ВІСНИК НТУУ ―КПІ‖. Філософія. Психологія. Педагогіка. Випуск 



1

’20


10 

25

 



пізнання.  «Но  ничтожество  тварей  не  в  состоя-

нии  удовлетворить  бесконечной  способности 

человеческого сердца, и эти мелкие удовольст-

вия, вместо того, чтобы  утолить  его жажду, то-

лько  возбуждают  ее  и  внушают  душе  глупую  и 

тщетную  надежду  найти  себе  удовлетворение 

во  множестве  земных  удовольствий;  это  вызы-

вает опять

 



 



таки в разуме который должен ра-

скрыть ей все эти блага, непостоянство и неве-

роятную неосновательность» [

7 

262]. На підста-

ві таких міркувань про пізнавальну роль розуму 

Н.Маль


-

бранш  робить  висновок:  «После  этого 

нечего  удивляться  невежеству  и  ослеплению 

людей,  так  как  разум  их  подчинен  их  непосто-

янной  и  неосновательной  воле,  что  делает  его 

неспособным  что

-

либо  рассматривать  с  серье-



зным вниманием, то он и не может постичь что

-

либо, заключающее в себе значительную труд-



ность»  [

7,  262-

263].  Тут  М.Мальбранш  створює 

теоретичні підстави розглядати його як агности-

ка, оскільки його теза про нездатність пізнавати 

істинність  відношення  демонструє  кінечність 

процесу пізнання об’єктивного світу. 

 

Звісно,  описана  М.Мальбраншем  пізнава-



льна  ситуація  не  вселяє  оптимізм.  Тому  філо-

соф  вводить  принцип  божественної  благодаті, 

яка  стає  у  його  системі  конкретизацією  гносео-

логічного  оптимізму  як  типу  пізнавальної  діяль-

ності людини. «Познание разума само по себе, 

если угодно, достаточная благодать, но она нас 

только  осуждает  и  заставляет  познать,  что  мы 

слабы,  что  мы  должны  прибегать  в  молитве  к

 

тому,  Кто  наша  сила»  [



7 

264].  Так  Н.Маль

-

бранш виходить із гносеологічного глухого кута, 



зорієнтувавши  пізнавальний  інтерес  на  зовніш-

ні, позалюдські прояви вічної істини. Проте саму 

пізнавальну  активність  обмежив  не  просто  гно-

сеологічною  вірою,  а  її  конкретно

-

історичною 



формою  –

 

християнською  релігійною  вірою  в 



здатність  осягати  істину.  Теологічний  аспект 

пізнавальної  діяльності  у  нього  вже  вселяє  оп-

тимізм як надію, віру в здатність осягати індиві-

дом  найвищу  істину,  якою  є  ставлення  Бога  до 

людини. 

 

Подібні  міркування  ми  знаходимо  і  у 



Г.Лейбніца, що, засвідчує одну і ту ж мету у цих 

двох  великих  мислителів 

XVIII 

ст.  –


 

примирити 

розум  та  віру  в  соціальному  житті,  а  в  пізнава-

льній  діяльності  підпорядкувати  вірі  як  єдино 

вірному способу осягнення божественної істини, 

все,  що  дає  людині  можливість  отримати  нове 

знання. Правда, якщо Г.Лейбніц все ж таки від-

дає перевагу раціональному пізнанню без релі-

гійного  підтексту,  то  М.Мальбранш  цілком  під-

порядковує пізнавальний процес  детермінуючій 

ролі християнської  віри.  Тут між ними як  двома 

раціоналістами  в  гносеології  і  виникає  розбіж-

ність в інтерпретації природи раціонального ме-

тоду отримання знання та його змісту. 

 

Для  подальшого  розгортання  своєї  тео-



лого

-

раціоналістичної системи пошуку істини 



М.Мальбранш продовжує займатись розроб-

кою  системи  відношень.  Для  нього  відно-

шення  між  тілами,  тілами  та  ідеями,  ідеями 

та  тілами  є  предметом  обмежених  пізнава-

льних  можливостей  людини.  Тому  такі  від-

ношення  не  дають  повної  істинної  уяви  про 

самого Творця. М.Мальбранш переходить до 

аналізу  вищого  рівня  відносин,  які,  на  його 

думку  демонструють  свою  нескінченність. 

«Но существуют не только отношения между 

идеями,  есть  отношения  между  отношения-

ми,  существующими  между  идеями,  между 

отношениями 

отношений 

между 

идей 


и,наконец,  между  совокупностями  несколь-

ких  отношений,  между  отношениями  подоб-

ных совокупностей отношений

 



 

и так далее 

до бесконечности, т.е. существуют до беско-

нечности  сложные  истины»  [



6

,  487].  Тому 

такі відношення мають відповідні характери-

стики: протяжність, рівність чи нерівність.

 

Оскільки  існують  двоякі  відношення:  ві-



дношення  рівності  та  нерівності,  то  вони  є 

відношеннями  величин,  тобто  пропорцій,  як 

простих,  так  і  складних.  М.Мальбранш  про-

понує  всі  відношення  вимірювати  цифрами. 

А  для того, щоб вимірювати, скажімо, відно-

шення


-

величини  нерівності,  потрібна  точна 

універсальна міра, яку можна застосовувати 

до всіх предметів. Таку пізнавальну функцію

-

міру виконує одиниця як арифметичний сим-



вол знання. «Ею измеряются точно все вещи 

и  без  нее  невозможно  ничего  знать  с  неко-

торою точностью» [

6, 488].  

Детальний  аналіз  видів  відношень  спо-

нукає далі  М.Мальбранша розкривати раціо-

нальне  та,  сміливо  буде  сказано,  ірраціона-

льне.  Ним  розкриваються  не  тільки  об’єк

-

тивні  відношення,  незалежні  від  волі  суб’єк



-

та

-



людини,  що  пізнає  ці  дані  відношення.  В 

суб’єктивному  прояві  пізнавального  відно-

шення  людини  М.Мальбранш  виокремлює 

раціональний  та  чуттєвий  компоненти.  При-

чому, поряд із психофізіологічними ознаками 

чуттєвого  відношення

-

пізнання  за  типом  те-



мперамента  та  віковими  характеристиками 

пізнавальних  можливостей  людини,  розгля-

даються  не  тільки  емоційні  прояви  пізнава-

льного  відношення.  «Я  говорю,  что  по  оби-

лию или скудости жизненных духов, замеча-

емой  в  различных  лицах,  можно  приблизи-

тельно  узнать,  какие суждения составят они 

относительно  одной  и

 

той  же  вещи,  расска-



заной, предположим, им одинаково, что одни 

составят относительно нее суждения надеж-

ды  и  радости,  тогда  как  другие

 



 

суждения 

опасения  и  грусти»  [

8

,  456].  Н.  Мальбранш 

не  дав  аналіз  надії,  радості,  суму  та  побою-

вання  як  ставлення  суб’єкта  пізнання  до 



 

 

ВІСНИК НТУУ ―КПІ‖. Філософія. Психологія. Педагогіка. Випуск 



1

’20


10 

26

 



отриманих знань про світ. Надія та побоювання 

крім психоемоційності містять в собі раціональ-

ний аспект світосприйняття. Але М.Мальбранш, 

координований  власною  ж  настановою  про  не-

здатність людського розуму осягати вищі істини, 

вважає  недоцільним  займатись  цими  формами 

світосприйняття.  Тому  його  теолого

-

раціональ



-

ний оптимізм є неповним, а значить його систе-

ма  пошук  істини  не  може  претендувати  на  ви-

черпність. 

 

Конструювання  своєї  філософської  систе-



ми  відношень  М.Мальбранш  здійснював  на  за-

переченні  досягнень  античної  філософії.  Вся 

його творча діяльність була просякнута інтелек-

туальною  іронією  стосовно  пануючої  суспільної 

думки  про  високий  науковий  авторитет  Аристо-

теля. «Это звучит довольно странно; но нет ни-

чего сокровенного для этого великого человека, 

и почти во всех своих сочинениях по физике он 

разъясняет  такое  множество  вещей,  которые 

самые  просвещенные  люди  нашего  времени 

считают  непостижимыми  и  справедливо  гово-

рят о нем, что он дан Богом для того, чтобы мы 

не  оставались  в  неведении  всего,  что  может 

быть  познано»  [



7  258]. 

I  далі:  «Ибо  этот  фило-

соф знакомит нас не только с вещами, которые 

можно знать, но, так как ему следует верить на 

слово, его учение есть высшая истина, «

summa 


veritas

», поэтому он учит нас даже вещам, кото-

рые  невозможно  знать»  [

7,  259

].  Проте 

М.Мальбранш не уник і сам благодатного впли-

ву Аристотелівської філософії, хоча і не усвідо-

мив  такого  інтелектуального  казуса,  який 

спричинився  з  ним.  В  Аристотеля  ми  зустрі-

чаємо думку, що відношення і є істина. Істин 

є  стільки,  скільки  є

 

відношень.  Відношення 



мають  різну  ступінь  складності,  вони  як  речі 

в собі піддаються пізнанню то в більшій, то в 

меншій  мірі.  «Исследовать  истину  в  одном 

отношении трудно,

 



 



пише Аристотель,

 



 

а в 


другом легко» [

2, 94]. 

М.Мальбранш заявляє: 

«Итак,  истины  суть  лишь  отношения,  и  поз-

нание истины есть познание  отношений» [



6

468].  Перелік  подібних  збігів

 

можна  продов-



жити. Для нас важливо те, що попри різкому 

неприйнятті  М.Мальбраншем філософії Ари-

стотеля,  яка  практично  декілька  тисячоліть 

формувала  логіку  наукових  досліджень,  сам 

він  також  піддався  деякому  інтелектуально-

му впливу цього античного мислителя і тому 

не  зумів  побудувати  таку  філософську  кон-

цепцію, яка була б повною теоретичною про-

тилежністю  філософії  Аристотеля  та  витіс-

нила  б  її  за  межі  проблемного  поля  філо-

софської думки назавжди. 

 

Отже,  поняття  «відношення»  в  філо-



софській  системі  М.Мальбранша  не  тільки 

виконує теоретико

-

методологічну  роль побу



-

дови  системи  гносеологічних  правил  пошуку 

істини,  а  ще  й  функціонує  логіко

-

гносео



-

логічним  принципом  аналізу  онтологічного 

змісту відношення як способу буття світу.

 

 



 

 

ЛІТЕРАТУРА

 

1. 


Аристотель. Категории

 

/ Аристотель. –



 

М.: Мысль

, 1978. 

 



С. 53

-90. 


2. 

Аристотель

. 

Метафизика / Аристотель. –

 

М.: Мысль, 1976.



 

 



С. 63

-368. 


3. 

Аристотель

. 

Физика


 

/ Аристотель..

 



 



М.: Мысль

, 1981. 


 

С. 59



-262. 

4. 


Лейбниц Г.В.

 

Новые опыты о человеческом розумении автора системы предустановленной 



гармонии / Г.В. Лейбниц.

 



 

М.: Мысль, 1983. –

 

С. 47


-345. 

5. 


Мальбранш Н. О воображении / Николай Мальбранш

 // 


Разыскания истины. –

 

СПб.: Наука



1999. 


 

С. 



135-247. 

6. 


Мальбранш  Н.

 

О  методе



  / 

Николай  Мальбранш  //

 

Разыскания  истины.



 

 



СПб.

Наука



,           

1999. 


 

С. 463



-592. 

7. 


Мальбранш  Н.

 

О  познании  или  чистом  разуме



  / 

Николай  Мальбранш

  // 

Разыскания



               

истины. –

 

СПб.: Наука



, 1999. 

 



С. 247

-316.  


8. 

Мальбранш  Н.

 

О  страстях  //  Николай  Мальбранш



  // 

Разыскания  истины.

 



 



СПб.:  Наука

1999. 



 

С. 389



-463. 

9. 


Свидерский В.И.

 

О диалектике отношений



 

/ В.И.Свидерский



 



Л.: Изд

-

во ЛГУ



, 1983. 

 237 



с.

 

10. 



Шинкарук В.

 

Введение, философия и мировоззрение /



 

В.Шинкарук // Человек и мир челове-

ка.

 



 

К.



Наукова думка

, 1977. 


 

С.7



-26. 

 

Стаття надійшла до редакції 2



5.01.201

0 р.

 



Достарыңызбен бөлісу:


©stom.tilimen.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет