Жінка як текст: ґендерний аспект



Дата02.04.2019
өлшемі68.67 Kb.
ББК 83.3. 4(Укр) Леся Біловус (Тернопіль)

Жінка як текст: ґендерний аспект


Стаття присвячена специфіці жіночого письма, репрезентації жінки в публічному просторі та тексті, що відрізняються від традиційного патріархального дискурсу.

Ключові слова: жіноче письмо, тілесність, емансипаційні тенденції, жіноче питання, гендер, гендерна ідентифікація.

"Жінкою не народжуються, жінкою стають"

Сімона де Бовуар

У сучасному суспільстві дуже актуальною є проблема гармонійності чоловічого і жіночого начал у людині. Один з проявів цієї проблеми полягає в тому, що у результаті загострення протиріч своєї біологічної статі і психічних відчуттів статевої ідентифікації людина втрачає свою ґендерну цілісність, що спричиняє певні соціальні труднощі. Ще на початку ХХ століття інтерес деяких дослідників був сфокусований на взаємостосунках біологічної статі і комунікації. До середини 70-х рр. психологи розробили і стали застосовувати ґендерний підхід при дослідженні комунікативних диференціацій чоловіків і жінок. Услід за психологами лінгвісти з’ясували, що ґендерна ідентифікація відображається у мовній системі, мовленнєвій діяльності, особливостях комунікації. Подальший прогрес неможливий без вирішення актуальних проблем визначення ролі і місця жінки в суспільстві, бо з природних ресурсів найважливішим є саме особистісний, ґендерний ресурс. Саме особливостям місця жінки і жіночого дискурсу в літературі і присвячена наша стаття.

Навіть перші спроби поки що небагатьох дослідників розглянути ґендерні аспекти української культури відкрили багато імен і явищ, які досі були на марґінесі. Використання ґендерного аналізу руйнує традиційне бачення української літератури як креативу насамперед соціально заанґажованого, демократичного, народного, що має на меті просвітити і визволити уярмлені маси. Зміщуючи акценти на індивідуально-психологічну проблематику, враховуючи жіночу точку зору, ціннісні орієнтації, часто не взяті до уваги патріархальною ідеологією, ґендерний аналіз дозволяє побачити, наприклад, у прозі Марка Вовчка персонажів, "чиє життя аж ніяк не визначається, перш за все, соціальною нерівністю й класовим гнобленням. Сьогодні принаймні її майже не згадувана повість "Три долі" видається цікавішою за канонізовану "Інститутку" [1, 304]. І сама письменниця перш за все розуміється сучасним реципієнтом як блискучий знавець глибин жіночої психіки.

До ХІХ ст. жінок можна було побачити тільки очима чоловіків. Період кінця ХІХ – поч. ХХ ст. можна впевнено означити як культурний жіночий ренесанс, оскільки на мистецьку арену виходить численна плеяда письменниць: Леся Українка, О. Кобилянська, Наталя Романович-Ткаченко, Є. Ярошинська, Грицько Григоренко, Н. Кобринська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, К. Гриничева, Л. Яновська та ін. Це було характерно для модерністичного дискурсу: жінки вносять у культурний простір власну перспективу модифікації дійсності, яка не збігається з традиційною. Особливості жіночого письма пов’язані передусім з тим, що жінки не мали власної традиції. Більше того, у суспільстві вони довгий час були позбавлені будь-якого досвіду, що не могло не позначитися на їхній творчості. Значна різниця між жінками і чоловіками на різних рівнях літературної практики призвела до того, що поступово жінки відмовляються писати як чоловіки. Вага, хода, ритм чоловічого розуму занадто відрізняються від жіночого, щоб остання могла з успіхом щось від нього перейняти. Окрім того, жінка формулює фразу так, аж поки вона не набуде природної форми її думки. Ведеться пошук нового типу героя: з’являються героїні, які вже могли проаналізувати й виповісти свої власні бажання, вимоги до дійсності й бачення свого місця в ній. Саме жінки-письменниці, які склали серйозну конкуренцію чоловікам, відчутно прискорили процес психологізації української прози.

Творячи власну літературу, жінки вибудовують свою модель суспільства, в якому проблему ґендерної ідентифікації розв’язують нетрадиційно. Їх альтернативні моделі здебільшого не вкладаються у звичні концепції жіночих персонажів. У класичному, наприклад українському, письменстві це майже завжди або ідеалізований предмет любові й поклоніння, або нещасна дівчина-покритка, тобто жертва. Героїню зображували дуже часто сентиментально та ідеально, з чоловічої перспективи. Звідси цілком слушний висновок, що “жінка, відображена в “чоловічій літературі”, це той образ, який бачить і символізує соціум (а він, звичайно, традиційно чоловічий)” [3, 90]. Отже, моделюються характери, які цілком влаштовують чоловіків і не виходять за межі узвичаєного статусу жінки в суспільстві. Тут бачимо відгомін теорії Ж.-Ж. Руссо, який сформував соціокультурні концепції “жіночності” та “мужності”, які стали матрицею європейської ґендерної ідентифікації. Жінка за цим кодексом має бути приємною, подобатись, підкорятися, а не кидати виклик. Натомість письменниці зламали поведінковий стереотип і в житті, і в літературі. Вони переносять героїню із периферії суспільства в центр подій. Література із жіночозахисної перетворюється у жінкостверджувальну, “відбувається процес “маскулінізації” жіночого на тлі чоловічої “фемінності” [6, 43].

Специфікою жіночої літератури стає зосередженість на внутрішніх почуваннях героїв: проза тяжіє "до стишеної інтимності, тонкого нюансування настроїв, імпресіоністичної зосередженості на півтонах, на плинності й непостійності довколишнього світу й людської суєтності" [1, 307]. “Подієвість “великої” історії змінюється жіночою внутрішньою “афективною історією” [4, 87], що зумовлене і психологічно, (адже жінці властива глибока емоційність, вона чутливіша до приватних, інтимних переживань), і зовнішніми обставинами, що найчастіше ставлять жінку в позицію почуттєвого (а не подієвого) сприйняття дійсності. У ХІХ ст. авторки були змушені компенсувати брак досвіду акцентуванням на внутрішніх почуваннях, тому жіночий дискурс тяжіє до емоційності, психологізму, сповідальності, суб’єктивізму.

У книзі “Власний простір” В. Вулф, досліджуючи тему “Жінка і література” робить, на перший погляд, парадоксальний висновок, що “інтелектуальна свобода залежить від матеріальних умов, і для того, аби бути письменницею, жінці потрібні власні гроші та кімната” [2, 104]. Однак у слушності такого твердження переконуєшся, коли згадуєш про українських авторок. Жінка-митець змушена, виконуючи традиційні ролі – дружини, матері, господині, задовольняти і свою потребу в самореалізації. Часто ці обов’язки кардинально несумісні, і людина ніби існує як дві різні особистості. Однак це ціна, яку доводиться платити, аби займатися літературою.

Феміністична креативна ідея вмерла в Україні водночас із перемогою соціалістичної революції. І тільки наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в українську літературу повернулися жінки. Вони мовчали протягом майже сімдесяти років, єдиним винятком була Ліна Костенко. Водночас почалося і зацікавлення проблемами ґендерної ідентичності, перегляд традиційних визначень фемінного і маскулінного. Ці тенденції для української культури були дуже актуальними і болючими, “з огляду на чергове “наздоганяння” інтелектуальних стандартів, від яких довго були відлучені, адже радянська ментальність законсервувала патріархальні цінності й уявлення ХІХ ст.” [1, 271]. Ґендерна проблематика була такою табуйованою, а суспільство – таким неготовим до порушення багатолітніх заборон, що спроби заговорити про статеву й ґендерну ідентичність тоді спричиняли перш за все скандали. А література досі не відійшла від своєрідного шоку, яким виявилася свобода, заборона цензури. З’явилися перші публікації, стали доступними розробки зарубіжних дослідників: С. Де Бовуар, К. Міллет, Лус Іріґарей, В. Вулф, С. Фейєрстоун, Г. Гілліган, Герман Грір, які висвітлюють взаємозв’язок теоретичного знання зі статусом чоловічої і жіночої статі. В українському мистецтві несподівано (і неприйнятно!) для традиціоналістів було наголошено феміністичні мотиви, проблеми пошуку статевої ідентичності. “Жіночі голоси не звучать в унісон. Радше можна говорити про багатоголосся” [9, 185]. Звичайно, існують письменниці, які оспівують материнство або відданість своєму обранцеві-коханому, або свою патріотичну любов до батьківщини. Інші описують радість віддавання, але вже в еротичному сенсі. Поширений образ масової культури – жінка-спокусниця, гетера, наділена магічною владою над чоловіками. У царині ж немасової жіночої літератури 90-х рр. “відсутній пафос, патріотична або інша риторика; ця література камерна, зосереджена на окремих епізодах життя (на відміну від прози чоловіків, у жіночій прозі відсутні масштабні панорами, історичні полотна, підбиття підсумків)” [9, 185]. Карнавал еротичних утіх прикрашає романи та повісті авторів-чоловіків, а у жіночій прозі це відбивається швидше у вигляді сірих негативів чи рентгенівських знімків. Героїні Оксани Забужко, Світлани Касьянової, Євгенії Кононенко, Любові Пономаренко, Галини Пагутяк, Валентини Мастерової здебільшого не прагнуть самоствердження над слабшими і не пропонують універсальних рецептів. Доречною тут є фраза В. Вулф про те, що "єдина велика перевага жінки – вона може пройти повз негритянку, не бажаючи зробити з неї англійку" [2, 87]. Те, що на погляд чоловіка – еротика і самоствердження, для жінки часто означає насильство, нудьгу, біль, зневагу до її почуттів.

"Якщо порівнювати твори чоловіків і жінок, – писала Соломія Павличко, – то дисбаланс зображень і уявлень одне про одного і взаємне невдоволення одне одним видадуться очевидними. Більше того, можна сказати, що в українській літературі вже кілька років точиться невидима з першого погляду боротьба або війна статей" [9, 186]. Це справді так, і дисбаланс уявлень просто не міг не виникнути, бо жінки тривалий час про себе і свої пріоритети говорити не наважувалися або ж їх не хотіли почути. Окреслення конфліктів дозволяє прогнозувати можливість діалогу, а відтак і подолання деяких зон відчуження, пом’якшення конфліктів.

Отже, жінка-автор і жінка-читач уже не перебувають на марґінесі культурних процесів. Нинішня ситуація відрізняється уже тим, що ми маємо значну традицію, а значить і матеріал для саморефлексії. Але це вже основа інших досліджень.

Література:


  1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К.: Факт, 2003.

  2. Вулф В. Власний простір. – К.: Альтернативи, 1999.

  3. Гундорова Т. Femina melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської. – К.: Критика, 2002.

  4. Жеребкіна І. Філософія фемінізму як напрямок постструктуралістської філософії // Філософська думка. – 1998. – № 2.

  5. Жінка як текст: Е. Андієвська, С. Павличко, О. Забужко: Фраґменти творчості і контексти / Упор. Л. Таран. – К.: Факт, 2002.

  6. Зборовська Н. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. – Львів: Літопис, 1999.

  7. Козлова Н Гендер и вхождение в модерн // Общественные науки и современность. – 1999. – № 5.

  8. Мудуре М. Существует ли женская литературная традиция? // Гендерные исследования. – 1999. – № 2.

  9. Павличко С. Фемінізм. – К.: Основи, 2002.

Lesya Bilovus

A women as a text: the gender aspect

The article is dedicated to the peculiarities of female writing and to the representation of a woman in the public context and to the text, which differs from the traditional patriachal discourse.



Key words: feminine literary manner, bodility, emancipative tendency, feminine question, gender, the gender indentification.
Каталог: bitstream -> 316497
bitstream -> Системная терапия метастатического рака почки
bitstream -> Ортопедические методы лечения в комплексном лечении заболеваний пародонта
bitstream -> Иммуно-морфологическая характеристика различныхформ атопического дерматита у детей
bitstream -> Лекции Предмет материаловедение Основные физико-химические свойства стомат материалов
bitstream -> МЕҢдігүл шындалиева қазақ очеркінің поэтикасы (монография)
316497 -> Ф. Е. Василюк // Психологический журнал. 1995. Т. 16, №3. С. 90-101


Достарыңызбен бөлісу:


©stom.tilimen.org 2019
әкімшілігінің қараңыз

    Басты бет